Розповіді про природу для школярів
Цікаві розповіді про лісових тварин, розповіді про птахів, розповіді про пори року. Захоплюючі лісові історії для дітей середнього шкільного віку.
Михайло Пришвін
ЛІСОВИЙ ДОКТОР
Ми бродили навесні в лісі і спостерігали життя дупляних птахів: дятлів, сов. Раптом в тій стороні, де у нас раніше було намічено цікаве дерево, ми почули звук пилки. То була, як нам говорили, заготівля дров з сухостійних лісу для скляного заводу. Ми побоялися за наше дерево, поспішили на звук пилки, але було вже пізно: наша осика лежала, і навколо її пня було безліч порожніх ялинових шишок. Це все дятел відлущить за довгу зиму, збирав, носив на цю осинки, закладав між двома суками своїй майстерні і довбав. Близько пня, на зрізаної нашої осики, два хлопчини тільки і займалися тим, що пиляли ліс.
- Ех ви, бешкетники! - сказали ми і вказали їм на зрізану осику. - Вам велено сухостійні дерева, а ви що зробили?
- Дятел дірки наробив, - відповіли хлопці. - Ми подивилися і, звичайно, спиляли. Все одно пропаде.
Стали всі разом оглядати дерево. Воно було зовсім свіже, і тільки на невеликому просторі, не більше метра в довжину, всередині стовбура пройшов черв'як. Дятел, очевидно, вислухав осику, як доктор: вистукав її своїм дзьобом, зрозумів порожнечу, що залишається хробаком, і приступив до операції вилучення хробака. І другий раз, і третій, і четвертий. Тонкий стовбур осики походив на сопілка з клапанами. Сім дірок зробив «хірург» і тільки на восьмий захопив черв'яка, витягнув і врятував осику.
Ми вирізали цей шматок, як чудовий експонат для музею.
- Бачите, - сказали ми хлопцям, - дятел - це лісовий доктор, він врятував осику, і вона б жила і жила, а ви її зрізали.
Михайло Пришвін.
Біличі ПАМ'ЯТЬ
Сьогодні, розглядаючи на снігу сліди звіряток і птахів, ось що я по цих слідах прочитав: білка пробилася крізь сніг в мох, дістала там з осені заховані два горіха, тут же їх з'їла - я шкарлупки знайшов. Потім відбігла десяток метрів, знову пірнула, знову залишила на снігу шкаралупу і через кілька метрів зробила третю полазку.
Що за диво? Не можна ж подумати, щоб вона чула запах горіха через товстий шар снігу і льоду. Значить, пам'ятала з осені про свої горіхах і точну відстань між ними.
Але найдивовижніше - вона не могла відмірювати, як ми, сантиметри, а прямо на-віч з точністю визначала, пірнала і діставала. Ну як було не позаздрити білячої пам'яті і кмітливості!
Георгій Скребицкий
ЛІСОВИЙ голосок
Сонячний день на самому початку літа. Я блукаю неподалік від будинку, в березовому переліску. Все кругом ніби купається, хлюпається в золотистих хвилях тепла і світла. Наді мною струмують гілки беріз. Листя на них здаються то смарагдово-зеленими, то зовсім золотими. А внизу, під березами, по траві теж, як хвилі, біжать і струмують легкі синюваті тіні. І світлі зайчики, як відображення сонця в воді, біжать один за іншим по траві, по доріжці.
Сонце і в небі, і на землі. І від цього стає так добре, так весело, що хочеться втекти кудись у далечінь, туди, де стовбури молодих берізок так і виблискують своєю сліпучою білизною.
І раптом з цієї сонячної дали мені почувся знайомий лісовий голосок: «Ку-ку, ку-ку!»
Зозуля! Я вже чув її багато разів, але ніколи ще не бачив навіть на зображенні. Яка вона з себе? Мені чомусь вона здавалася товстенькою, головастої, начебто сови. Але, може, вона зовсім не така? Побіжу - подивлюся.
На жаль, це виявилося зовсім не просто. Я - до неї на голос. А вона замовкне, і ось знову: «Ку-ку, ку-ку», але вже зовсім в іншому місці.
Як же її побачити? Я зупинився в роздумах. А може, вона грає зі мною в хованки? Вона ховається, а я шукаю. А давай-ка грати навпаки: тепер я спираючись, а ти пошукай.
Я заліз в кущ ліщини і теж кукукнул раз, другий. Зозуля замовкла, може, хочуть зустрітися зі мною? Сиджу мовчу і я, у самого аж серце калатає від хвилювання. І раптом десь неподалік: «Ку-ку, ку-ку!»
Я - мовчок: пошукай-но краще, не кричи на весь ліс.
А вона вже зовсім близько: «Ку-ку, ку-ку!»
Дивлюся: через галявину летить якась птиця, хвіст довгий, сама сіра, тільки грудка в темних плямами. Напевно, ястребёнок. Такий у нас у дворі за горобцями полює. Підлетів до найближчого дерева, сів на сучок, пригнувся та як закричить: «Ку-ку, ку-ку!»
Зозуля! Ось так раз! Значить, вона не на сову, а на яструбка схожа.
Я як кукукну їй з куща у відповідь! З переляку вона трохи з дерева не звалилася, відразу вниз з сучка метнулася, шусть кудись в лісову гущавину, тільки її я і бачив.
Але мені і бачити її більше не треба. Ось я і розгадав лісову загадку, та до того ж і сам в перший раз заговорив з птахом на її рідній мові.
Так дзвінкий лісової голосок зозулі відкрив мені першу таємницю лісу. І з тих пір ось уже півстоліття я блукаю зимою і влітку по глухим неходженим стежках і відкриваю все нові і нові таємниці. І немає кінця цим звивистих стежках, і немає кінця таємниць рідної природи.
Костянтин Ушинський
ЧОТИРИ БАЖАННЯ
Вітя накатався на санчатах з крижаної гори і на ковзанах по замерзлій річці, прибіг додому рум'яний, веселий і каже батькові:
- Вже як весело взимку! Я б хотів, щоб все зима була!
- Запиши твоє бажання в мою кишенькову книжку, - сказав батько.
Прийшла весна. Митя досхочу набігався за строкатими метеликами по зеленому лузі, нарвав квітів, прибіг до батька і каже:
- Що за втіха ця весна! Я б хотів, щоб все весна була.
Батько знову вийняв книжку і наказав Миті записати своє бажання.
Настало літо. Митя з батьком вирушили на сінокіс. Весь довгий день веселився хлопчик: ловив рибу, набрав ягід, перекидався в запашному сіні і ввечері сказав батькові:
- От уже сьогодні я повеселився вволю! Я б хотів, щоб льоту кінця не було!
І це бажання Миті було записано в ту ж книжку.
Настала осінь. В саду збирали плоди - рум'яні яблука і жовті груші. Митя був у захваті і говорив батькові:
- Осінь краще за всіх часів року!
Тоді батько вийняв свою записну книжку і показав хлопчикові, що він те ж саме говорив і про весну, і про зиму, і про літо.
Віра Чапліна
КРИЛАТИЙ БУДИЛЬНИК
У Сергія радість. Він з мамою і татом переїхав в новий будинок. Тепер у них квартира з двох кімнат. Одна кімната з балконом, в ній оселилися батьки, а в іншій - Сергій.
Сергій засмутився, що в кімнаті, де він буде жити, балкона немає.
- Нічого, - сказав тато. - Зате ми зробимо годівницю для птахів, і ти будеш взимку їх годувати.
- Ось і стануть літати одні горобці, - невдоволено заперечив Сергій. - Хлопці кажуть, вони шкідливі, і з рогаток їх стріляють.
- А ти не повторюй дурниць! - розсердився батько. - У місті горобці корисні. Вони своїх пташенят гусеницями годують, а виводять пташенят за літо два-три рази. Ось і рахуй, скільки від них користі. Той же, хто птахів з рогаток стріляє, ніколи не буде справжнім мисливцем.
Сергій промовчав. Йому не хотілося говорити, що він теж стріляв з рогатки птахів. А бути мисливцем йому дуже хотілося, і обов'язково таким, як тато. Так само влучно стріляти і так же все дізнаватися по слідах.
Свою обіцянку тато виконав, і в перший вихідний день вони взялися до роботи. Сергій подавав цвяхи, дощечки, а тато їх стругав і збивав.
Коли робота була закінчена, тато взяв годівницю і прибив її під самим кватиркою. Він зробив це спеціально, щоб взимку через кватирку насипати птахам їжу. Мама похвалила їх роботу, а про Сергійка і говорити нічого: тепер йому самому сподобалася витівка батька.
- Папа, а скоро ми почнемо годувати птахів? - запитав він, коли все було готово. - Адже зима ще не настала.
- Навіщо ж зиму чекати? - відповів тато. - Тепер же і почнемо. Ти думаєш, як насипав корм, так все горобці його клювати злетяться! Ні, братику, спочатку їх привчити потрібно. Воробей хоч і живе біля людини, а птах обережна.
І справді, як тато сказав, так і вийшло. Щоранку Сергій сипав в годівниці різні крихти, зерна, а горобці навіть близько до неї не підлітали. Вони сідали віддалік, на великий тополя, і сиділи на ньому.
Сергій був дуже засмучений. Він і справді думав, що, як насипле корм, горобці миттю злетяться до вікна.
- Нічого, - втішав його тато. - Ось побачать, що їх ніхто не ображає, і перестануть боятися. Ти тільки близько вікна не стирчи.
Всі поради батька Сергій виконував в точності. А незабаром став помічати, що з кожним днем птиці ставали все сміливіше і сміливіше. Тепер вони вже сідали на ближні гілки тополі, потім зовсім расхрабрились і почали злітати на столик.
А як обережно вони це робили! Пролетять мимо раз, другий, побачать, що небезпеки немає, шматочок хліба схоплять і скоріше з ним в затишне містечко відлетять. Поїсть там потихеньку, щоб ніхто не забрав, і знову до годівниці летять.
Поки була осінь, Сергій годував горобців хлібом, але, коли настала зима, він став давати їм ще зерно. Тому що хліб швидко замерзав, горобці не встигали його склювати і залишалися голодні.
Сергій дуже шкодував горобців, особливо коли починалися сильні морози. Бідолахи сиділи скуйовджене, нерухомі, підібравши під себе замерзлі лапки, і терпляче чекали частування.
Зате як раділи вони Серьожі! Варто було йому підійти до вікна, як вони, голосно цвірінькаючи, зліталися з усіх боків і поспішали скоріше поснідати. У морозні дні Серьожа по кілька разів годував своїх пернатих друзів. Адже ситого птиці і холод переносити легше.
Перший час до Серьожини годівниці прилітали одні горобці, але ось одного разу він помітив серед них синичку. Видно, зимова холоднеча теж загнала її сюди. А як побачила синичка, що тут можна поживитися, стала прилітати щодня.
Сергій радів, що нова гостя так охоче відвідує його їдальню. Він десь Новомосковскл, ніби синиці люблять сало. Дістав шматочок, а щоб не потягли його горобці, підвісив на ниточці, як навчив тато.
Синичка миттю здогадалася, що це частування припасли для неї. Тут же вчепилася за сало лапками, клює, а сама немов на гойдалках гойдається. Довго клювала. Відразу видно, що ці ласощі довелося їй до смаку.
Годував Сергій своїх птахів завжди вранці і завжди в один і той же час. Як продзвонити будильник, він вставав і насипав у годівницю їжу.
Горобці цей час уже чекали, але особливо чекала синичка. Вона з'являлася невідомо звідки і сміливо опускалася на столик. До того ж пташка виявилася дуже кмітливі. Це вона розібралася перша, що, якщо вранці стукнула Серьожини кватирка, треба поспішати до сніданку. При тому вона ніколи не помилялася і, якщо стукала кватирка у сусідів, чи не прилітала.
Але не тільки цим відрізнялася догадлива птах. Одного разу трапилося так, що будильник зіпсувався. Що він зіпсувався, ніхто не знав. Навіть мама не знала. Вона могла проспати і спізнитися на роботу, якби не синиця.
Прилетіла пташка снідати, бачить - ніхто кватирку не відчиняє, ніхто Їжу не сипле. Пострибала вона з горобцями по порожньому столика, пострибала і стала дзьобом по склу стукати: «Давайте, мовляв, їсти скоріше!» Та так старанно стукала, що Сергій прокинувся. Прокинувся і зрозуміти не може, чому синичка у вікно стукає. Потім подумав - напевно, вона голодна і є просить.
Стало зрозуміло. Насипав птахам їжу, дивиться, а на стінних годиннику стрілки вже майже дев'ять показують. Тут Сергій маму, тата розбудив і швидше в школу побіг.
З цих пір синичка щоранку до нього у вікно стукати внадилася. І стукала-то як - рівно о восьмій. Ніби по годинах цей час вгадувала!
Бувало, тільки постукає вона клювиком, Серьожа швидше з ліжка схоплювався - одягатися поспішав. Ще б пак, адже до тих пір стукати буде, поки їй корму не даси. Мама - і та сміялася:
- Бач, будильник прилетів!
- Молодець, синку! Такого будильника ні в одному магазині не знайдеш. Виходить, ти недарма трудився.
Всю зиму синичка будила Сергійка, а коли настала весна, вона полетіла в ліс. Адже там, у лісі, синиці будують гнізда і виводять пташенят. Напевно, і Серьожини синичка теж полетіла виводити пташенят. А до осені, коли вони будуть дорослі, знову повернеться до Серьожини годівниці, і, може бути, не одна, а з усім сімейством, і знову стане будити його вранці в школу.
Рекомендуємо подивитися: