Міжнародний звичай як джерело міжнародного права - студопедія
Міжнародний звичай, як і міжнародний договір, - основне джерело між-
рідного права. Визначення міжнародного звичаю вперше дано в ст.38 Статуту Міжна-
народного суду ООН: «це доказ загальної практики, визнаної в якості правової
норми ». Отже, складовими частинами звичаю, відповідно до Статуту, є:
1) практика. інакше кажучи, існування сформованого в практиці держав правила
поведінки, яке утворилося в результаті повторюваних однорідних дій;
2) визнання цього правила в якості міжнародно-правової норми (opinio juris), тобто
визнання цієї практики в якості юридично обов'язкового.
Природу міжнародного звичаю характеризують три основні елементи: сталість,
загальність, тривалість. Мова в даному випадку йде про те, що та чи інша практика, при-
Мене суб'єктами міжнародного права, сприяє формуванню звичаю лише то-
гда, коли вона носить загальний характер і застосовується протягом тривалого време-
Визнання opinio juris може бути дано в ясній формі заяви або іншого
офіційного акту. Але найбільш поширеною є форма мовчазної або подра-
зумеваемого визнання. При формуванні норм загального міжнародного права основну
роль відіграє відсутність протесту. Згода з регіональною або спеціальної звичайною нормою
має бути явно вираженим.
Звичайна норма загального міжнародного права повинна бути прийнята більшістю держав-
дарств, що забезпечує представництво найголовніших форм цивілізації і основних
правових систем світу, тобто міжнародною спільнотою в цілому. Регіональні та специ-
альні звичайні норми приймаються за згодою всіх безпосередньо зацікавлених
держав або організацій.
Співвідношення і взаємодія міжнародного договору і звичаю в процесі нормообра-
тання. Міжнародний договір закріплює існуючі звичайні норми. висновок
договору (перш за все, універсальних конвенцій) - це закріплення звичаю. Але це не веде
до знищення останнього, так як для держав - неучастников міжнародного договору
його пункти залишаються чинними в якості звичайних норм. Міжнародний договір,
в свою чергу, може служити відправним моментом для формування звичаєвого права. держ-
ударство, що не виразив свою згоду на обов'язковість для нього міжнародного догово-
ра, може користуватися ним у своїй практиці і закріплювати в законодавстві окремі поло-
вання цього договору. Тоді ці положення мають характер звичаєво-правових норм. прекра-
щення договору не дає підстав для відмови дотримуватися звичайну норму, яка була зафік-
сірована таким договором. Тому новий договір може бути джерелом звичаєвого права.
Норми договору застосовуються поряд зі звичайними нормами. Отже, одна і та ж
норма може бути для одних держав договірної, для інших звичайної.